Пліч о пліч з Соціалістичною партією України, цього жовтня на вибори до місцевого самоврядування  йде Українська Спілка ветеранів Афганістану. За роки співпраці, УСВА зарекомендувала себе надійним ідеологічним партнером соціалістів. Нещодавно Петрівська районна організація СПУ на конференції висунула голову обласної організації УСВА Віталія Токарєва кандидатом в обласну раду. Кіровоградську обласну організацію «афганців»  він очолює майже сім років, до речі, найдовше в області. Бойовий офіцер, отримав юридичну освіту в Харківській юридичній академії , закінчив магістратуру Дніпропетровської Академії державного управління при Президентові України. З 2002 року є уповноваженим представником Державного комітету України  у справах ветеранів в Кіровоградській області, в своїй організації  працює на громадських засадах,  входить до складу обкому та Політради Соціалістичної партії України. Ми попросили Віталія Токарєва розповісти читачам «Справедливості» про свою діяльність, бачення політичної ситуації  та плани на майбутнє.

Так сталося, що до Афганістану я потрапив практично одразу після закінчення вищого військового училища. Довго розповідати про все, що було там, але відтоді мірилом усіх моїх дій є саме ті людські якості, які найяскравіше проявили себе на війні: дружба, порядність, надійність, почуття ліктя бойового товариша. Кровопролитна , найдовша в цьому столітті Афганська війна тривала 9 років й 2 місяці. Про те, що в ній загинуло близько мільйона місцевого населення та 14 тис. радянських солдат,  ще пам’ятають. Але,  чомусь не прийнято говорити, що з тих 160-ти тисяч українців, які воювали в Афганістані й повернулися додому, відсотків 20-30 вже померли від поранень, хвороб та стресів, отриманих там. А це гірка правда. Дуже багато моїх  бойових побратимів вже пішли від нас. Ось і вчора у Кривому Розі в останній путь проводжали товариша … На жаль, не турбувався Радянський Союз про «афганців» та й зараз ніхто не турбується. Якщо держава посилає своїх солдат на допомогу братському народу,  на іншій території, але за ідею, то потім ця держава має ж пам’ятати про тих людей? В усьому світі вважається, що інтернаціоналізм – це найвищий прояв патріотизму.  А що в нас? Чому воїн-інтернаціоналіст, ветеран військового конфлікту в Афганістані нині має чути, що він окупант,  загарбник,  має відбиватися від бездуховності, абсолютної відмови від того, що ця війна взагалі була? Що можна сказати про націоналістів, які відповідальність за ті бойові дії покладають не на колишній уряд Радянського Союзу, а на хлопців, яких він туди посилав? Поясніть мені, чому той,  колишній новобранець,  що у свої 18 років пережив весь жах війни, тепер ще й має страждати через це? За що? Якщо відповідальність  за свої дії політики й надалі перекладатимуть на солдат – не буде любові до Батьківщини, не буде виконання наказу, не буде армії, не буде Держави. Адже тоді кожен військовий постане перед вибором, а чи варто виконувати наказ? А може замінити політиків?

Коли держава повертається до воїнів спиною, тоді в них виникає бажання об’єднатися. Для того, щоб захиститися від свавілля чиновників, відстояти свої життєві інтереси. Саме задля цього й було створено Союз воїнів – інтернаціоналістів України. Організація існує вже 21 рік, в 1995 році була перейменована в Українську Спілку ветеранів Афганістану. Маю наголосити, що УСВА відкрита для усіх колишніх воїнів – інтернаціоналістів. До складу нашої організації входять  «кубинці», «в’єтнамці» «чехи», «югослави», але найбільше, звичайно, «афганців». Наша організація громадська, державою вона не фінансується. Жодне з починань УСВА теж не фінансується з державного бюджету. Питання, які ми виносимо на рівні законодавчої влади, через наших представників у цій владі, в подальшому стають законопроектами, а згодом і законами України. Тому нам вкрай необхідно мати представництво у законодавчій владі усіх рівнів.  В  разі, якщо закон приймається, але не виконується,  ми знову починаємо діяти, до того часу, доки його не почнуть виконувати. Як приклад , можу навести такий факт: в 1993 році був прийнятий Закон України «Про статус ветерана війни і гарантії їх соціального захисту». На папері він просто чудовий. На теренах колишнього СРСР немає жодного аналога нашого закону. Експерти з усього світу визнали, що цей документ є кращим.  В Україні закон було прийнято і спрямовано на допомогу ветеранам війни. Під його вплив потрапляли учасники Великої Вітчизняної війни і всі учасники бойових дій на території інших держав. Суб’єктами цього закону є родини загиблих, інваліди війни. Зараз він  діє відсотків на 10-15. Влада не переймається питанням, чим зарадити людині, яка втратила на війні обидві ноги, от як незмінний голова УСВА Сергій Червонописький.  Або Олександр Мостовщиков, герой з ампутованою на війні ногою, який живе в Кіровограді, у двокімнатній квартирі з дружиною, двома доньками і трьома онуками та їздить на старій «Таврії», яку вже давно  потрібно було б замінити на нову машину. А що робити тим, хто не може дати собі ради? Заради таких людей і існує наша організація.

Існує думка, що серед усіх областей України з Кіровоградської області в Афганістан призивали чи не найбільше солдат та офіцерів. Наскільки це відповідає дійсності?

Взагалі в нашій області проживає  близько 5 тисяч учасників бойових дій в Афганістані, в тому числі,  в Кіровограді близько 2 тисяч. Тобто, по даним воєнкомату 1860 осіб,  але тут не враховуються дані Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, а там теж були хлопці, які воювали. Не враховані і данні Головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації. Якщо ж робити порівняльний аналіз, то в нашій області проживає , по  співвідношенню народонаселення і учасників бойових дій, більше, аніж, скажімо, в Дніпропетровській. Приміром, в Кривому Розі нараховується 3 тис. «афганців», але в них 680 тис. населення, а в нас майже втричі менше. Чому так склалося? Тому , що в Кіровоградській області був багаточисельний гарнізон. Він складався з 9-ї окремої бригади спеціального призначення ,80-90 % особового складу якої брали участь у військових діях, 2 полки в Канатово практично у повному складі воювали в Афганістані, те ж можна сказати і про вертолітний полк з Олександрії. Окрім того, в нашій області пріоритет віддавався призову в прикордонні війська, кожен четвертий з цих хлопців побував в Афганістані. До речі, серед них був Віктор Мандзій, - член Соціалістичної партії України, завідувач інфекційним відділенням 1-ї Кіровоградської міської лікарні. Віктор Анатолійович воював в Афганістані, був фельдшером,  має бойові нагороди.

Скільки районних організацій було в області на час Вашого обрання і скільки їх діє нині ?

На початку 2004 року було, здається 16 осередків, але ми створили їх в кожному районі, зареєстрували. В нашій області 21 район, відповідно, в кожному з них на сьогодні існує наша районна організація. Звичайно, одна працює краще, інша менш продуктивна, але всі вони діючі. Лише 2 районні організації дуже важко розворушити, це мій біль, але й там можна все змінити на краще. Потрібно оновити актив, тому я планую найближчим часом виїхати в ці райони, зібрати збори і дати можливість проявити себе тим людям, які вболівають за загальну справу, є не формальними лідерами і дійсно працюватимуть. Окрім того, нами створені первинні організації в обласному управлінні внутрішніх справ, Побужжі, Смоліному. В с. Новому теж недавно створили та зареєстрували організацію. Взагалі, за моїм глибоким переконанням всі ветерани мають бути разом.

Напевне, нашим читачам буде цікаво дізнатися, чим займається обласна організація УСВА?

Сказати, що ми займаємося усім - це взагалі нічого не сказати. Кіровоградська обласна організація є структурним підрозділом Спілки, діє за єдиним для всіх статутом УСВА, виконує ті ж завдання. Це й забезпечення інвалідів автотранспортом, оскільки за останні п’ять років від влади жодного автомобіля не отримали, й надання житла, бо лише в нашому місті в черзі на квартиру вже більше 20 років стоять 120 воїнів-інтернаціоналістів. Наприкінці 90-х років минулого сторіччя, Спілка ініціювала прийняття доповнень до Закону України « Про податок з підприємств» , згідно з якими   1,5% від податку на прибуток підприємств перераховувалися на будівництво або придбання житла учасникам бойових дій в Афганістані та «безквартирним» офіцерам Збройних Сил України. Справа зрушила з місця. «Афганці» та військовослужбовці, які були звільнені з армії та не мали житла, почали його отримувати. Наприклад, в 1999 – 2000 роках тільки в Кіровограді було придбано близько 40 квартир. Згодом, «господарі життя» вирішили, що це забагато і перейшли на субвенцію. З того часу кожна область з «панського плеча»  (з Державного бюджету) отримувала декілька «копійок» на придбання житла ветеранам війни.  Субвенція скорочувалася, а в 2007 -2009 роках, взагалі, в Державному бюджеті України на ці потреби кошти не були передбачені. З такими темпами будівництва житла, або придбання його на вторинному ринку, за державний кошт, учасники бойових дій мали б отримати його років через 100 -120. За останні чотири  роки жодної квартири придбано не було. А люди все ще стають в чергу на житло. Хтось переїхав з іншого регіону, в когось життя не склалося, розлучилися, а жити ніде, от і йдеш, просиш, аби десь якийсь куток,  хоча б у гуртожитку надали. Так само і в сільській місцевості, через районну адміністрацію, сільських голів доводиться аналогічні питання вирішувати. В більшості випадків на наші прохання реагують позитивно, допомагають. Хоча,  дехто навпаки, ще й обурюється. Але, це мабуть ще й від виховання залежить? Адже останні років 15-20 держава військово-патріотичним вихованням молоді не займалася…

Відтак, ще одним напрямком нашої діяльності є виховання підростаючого покоління. На сьогодні в організації діє 7 спортивних військово-патріотичних підліткових клубів, які відвідує більш ніж  півтисячі дітей. Ці клуби діють в Олександрії, Знам’янці, Світловодську, Новоукраїнці, Онуфріївці, Кіровограді та Петровому.   Всі вони об’єднані під егідою Всеукраїнської організації «Майбутнє України», яка є частиною УСВА. В нас є вже призери Олімпійських ігор, чемпіони Світу, Європи,  України. До речі, Кіровоградська область цього року визнана кращою в Україні, щодо військово-патріотичного виховання й це дуже приємно. Радує й те, що юні вихованці Петрівської районної та Олександрійської міської організацій Спілки, які захоплюються авіамодельним спортом,  нинішнього року на змаганнях команд СНД посіли почесне  друге місце. Велику подяку за роботу хочеться висловити керівникові Петровської районної організації УСВА, секретарю Петровської районної організації СПУ, депутату райради, воїну – «афганцю» Сергію Кірнацу. Сергій є прикладом служіння добрій справі, збереженню пам’яті про загиблих воїнів.  Завдяки нашим бойовим побратимам в області активізувалася й пошукова робота. Пошукові загони виникли на противагу чорним археологам, які відшукують  невідомі поховання часів Великої вітчизняної війни й грабують їх, цинічно викидаючи останки солдат просто неба. Декілька днів тому до нашої області приїжджали представники німецького Народного Союзу по увічненню пам’яті солдат Вермахту, вони займаються похованням своїх солдат, доглядають за такими могилами на території усього світу. В Україні налічується 5 великих німецьких захоронень, одне з них знаходиться у селі Крупське Кіровоградського району.  Коли я, разом  з делегацією наших пошуковців, на чолі з Сергієм  Кирнацем, побував на тому цвинтарі, то зрозумів, наскільки по різному ставляться до своїх загиблих солдат наші країни. Німецька організація фінансується державою, то вони вже останки 24% безвісти пропалих солдат, за допомогою наших же пошукових загонів, знайшли й захоронили, а серед не похованих радянських загиблих воїнів ще й кожний десятий останнього притулку не отримав... І в Афганістані є останки наших солдат, які теж потрібно відшукати і захоронити. В нашій області двоє солдат теж  пропали без вісти в Афганістані, сьогодні нам потрібно зв’язатися з родичами цих хлопців, взяти в них кров на ДНК, щоб потім можна було встановити, чи немає серед знайдених в Афганістані кісток, останок когось з цих солдатів. Щоб солдат знов став мати ім’я. Наприклад, у місті Світловодську нині проживають батьки Сергія Коршенка, учасника повстання військовополонених в Бадабері (Пакистан). Саме по ДНК батьків було встановлено, що  останки, які було знайдено, належать їх сину. Солдату повернули ім’я, посмертно нагородили його орденом «За мужність». Тепер ми опікаємо батьків Сергія, взагалі намагаємося допомагати всім родинам загиблих. До дня виводу радянських військ з Афганістану, тобто до 15 лютого, ми обов’язково відшукуємо можливість надати матерям загиблих, їх родинам хоча б скромну матеріальну допомогу, дізнатися, як в них справи, в чому потребують допомоги. Іноді просто вислухати…

А щодо забезпечення автотранспортом, то це – окрема тема. Раніше пільгові автомобілі між ветеранами Великої Вітчизняної війни та воїнами – інтернаціоналістами розподілялися Міністерством праці і соціальної політики за квотою. На мою думку, це було справедливо по відношенню до всіх. Наприклад, держава виділила 100 авто інвалідам війни, з них - 98 ветеранам Вітчизняної , 2 – Афганської. А потім Уряд Юлії Тимошенко цей порядок відмінив і встановив єдину чергу, згідно дати подання заяви. Тобто 10-15 інвалідів Афганської війни (переважно це «ампутанти») мають 989 або 999 номер загальної черги. І тепер правнуки дідів, далеко не всі з яких, (це факт, я переглядав їх особові справи) навіть і на фронті були,  їздять на авто, а наші хлопці - інваліди так їх ніколи і не отримають. А авто для них – це життя. Це надія на те, що про них не забули, не покинули напризволяще. За останні 8 років жодної машини ніхто з «афганців» від держави не отримав. Я дуже вдячний Народному депутату України Ігорю Шарову, який теж пройшов війну в Афганістані і розуміє проблеми бойових товаришів. Саме за його кошт, за нашими зверненнями до нього, останні три роки інвалідам – «афганцям» було куплено три автомобілі. Ось це, я вважаю, вчинок дійсно гідний поваги. Ми будемо й надалі йти таким шляхом. Якщо держава не піклується про своїх, скалічених війною громадян, потрібно відшукати людей, які поставляться до них з розумінням. Шкода звичайно, що в нашій власній країні ми нікому не потрібні. Влада завдала нам багато болю, бо вона нам не тільки не допомагає, а донедавна ще й намагалася нашкодити. Єдиний на всю Україну санаторій для  оздоровлення воїнів – інтернаціоналістів у Сімеізі, переважно відбудований за кошти нашої організації,  та ж Тимошенко у ветеранів в 2005 році відібрала. Й зробила це рівно через два дні після зустрічі, на якій пообіцяла  «афганцям» усіляку підтримку… Я теж був на цій зустрічі, півтори години ми говорили про проблеми воїнів-інтернаціоналістів, повірили в дані нам обіцянки, сподівалися на співпрацю і були просто шоковані тим віроломством, з яким зіткнулися… На жаль, то було не єдине її рішення, спрямоване одразу після нашої розмови проти воїнів – інтернаціоналістів. Що доброго можна сказати про людину, яка так чинить…

Що ж до поточної роботи – то мабуть 90% всіх питань, які ми вирішуємо, це термінова допомога членам нашої організації в якихось гострих життєвих проблемах. Приміром, для вступу доньки нашого афганця-інваліда в інститут довелося пооббивати пороги, бо інакше, де йому ті гроші взяти, які від нього вимагають? Ми всі люди й чудово все розуміємо.  Чим можемо – тим і допомагаємо.  А інколи людині просто потрібно виговорити свій біль, поділитися своїми проблемами, знайти в когось звичайне розуміння і підтримку. І тоді наші товариші йдуть туди, де їх дійсно зрозуміють, тобто до нас в організацію, і ми спілкуємося. Бо спілкування між ветеранами веде до добра, воно об’єднує добрих людей і створює ті соціальні комунікації, за допомогою яких можна вирішувати будь-які питання. Ось цим і займається обласна організація УСВА.

Як Ви потрапили до лав Соціалістичної партії України?

На мою думку, сама ідеологічна платформа Спілки звучить в унісон з положеннями Програми СПУ. Тому я й запропонував на обласній Конференції Спілки розглянути питання про співпрацю з СПУ. Опираючись на підтримку  «афганців» Кіровоградщини, відстоював цю позицію на Правлінні Спілки в Києві.  В 2005 році Українська Спілка ветеранів  Афганістану прийняла колегіальне рішення про співпрацю з Соціалістичною партією України та підтримку її на виборах. На щастя, ми дійшли згоди. За моїм глибоким переконанням,  тоді ми вперше вчинили правильно, бо до 2004 року, кожна політична партія намагалася лише використати «афганців», на час  виборів заробити політичних  «дивідендів» на бренді Спілки. А потім просто залишала «при своїх інтересах», тобто «забувала» про всі свої зобов’язання. З Соціалістичною партією все інакше. За п’ять років, які ми йдемо пліч о пліч, партія показала себе надійним партнером. За ці роки в Кіровоградській області, до лав Соціалістичної партії України вступив не один десяток воїнів – «афганців». Понад 30 – є депутатами місцевих рад. За жодного з них мені не довелося червоніти! Відтак, я дуже хочу, щоб ті афганці, які прочитають цю статтю,  в першу чергу думали про те, яка політична сила може допомогти їм. Ми маємо розуміти, що без політичної сили, на жаль, неможливо вирішувати проблеми, які існують на сьогодні в державі. Без підтримки партії ми не зможемо вирішити навіть елементарні питання реабілітації, увічнення та збереження пам’яті, повернення на батьківщину останок загиблих воїнів з території Афганістану. Тобто, існує цілий комплекс питань, який без участі влади вирішити неможливо. Саме через це потрібно балотуватися, входити до депутатських корпусів місцевих органів влади. Мова йде не лише про Токарєва, а про всіх наших товаришів, які можуть і будуть відстоювати інтереси простого народу, своїх бойових побратимів. Ми не зрадили нікого на війні і ми маємо сили й надалі служити своєму народу. В розумінні порядних людей – це найголовніше.

Одним з найбільш спірних питань на сьогодні в Україні є ймовірність вступу до НАТО. Що Ви, як бойовий офіцер і кандидат в депутати обласної ради,  можете сказати з цього приводу?

Якщо Радянський Союз,  за весь час свого існування взяв участь у 27 військових конфліктах, не рахуючи Великої Вітчизняної війни, бо то була Світова війна, то за час незалежності  Україна вже встигла стати учасником 11 локальних військових конфліктів. Це і Югославія, Ірак, африканські країни і знову ж таки Афганістан, як це не дивно… Хоча нині мова має йти про те, щоб вивести з Афганістану наш контингент, наших людей.  Заради задоволення незрозумілих власних амбіцій, бажання догодити світовому капіталізму, керівні особи держави ще донедавна розпоряджалися долями інших людей, що не можна назвати правильним. Прийняття рішень такого рівня не може бути кулуарним, не може здійснюватися задля чиєїсь забаганки. Взагалі, на мою думку, напевне не варто брати участь у вирішенні військових конфліктів державі, яка говорить про нейтралітет, будує власні шляхи розвитку суспільства. Особисто я не бачу наших національних інтересів у військової присутності в Афганістані, Іраці тощо.  А окрім того, НАТО не є організацією, яка виконує миротворчі функції. Воно було створено начебто для збереження миру, але насправді цей альянс ніколи не був миролюбним. Як пам’ятаєте,  НАТО існує з 1949 року. На противагу йому, в 1955 році був створений Військово - політичний Союз – Організація Варшавського Договору. Після розпаду СРСР та європейської соціалістичної Співдружності, розпалася і ОВД. Не стало цього військового блоку… Що змінилося?   На папері всі свої дії НАТО має узгоджувати з Організацією об’єднаних націй, але ніхто в ООН не давав згоди на бомбардування  Югославії… Виникає запитання, чи потрібна нам така «миротворчість»?

Вас висунули кандидатом в обласну раду соціалісти Петрівського району. Яким чином Ви збираєтеся виправдовувати їхню довіру?

Для того, щоб не боротися з владою, захищаючи народ від негативних наслідків дій політиків,  порядним людям потрібно балотуватися до органів влади, аби мати можливість позитивно і вчасно впливати на процеси в суспільстві. Стояти насторожі інтересів простого народу, відстоювати правду, врешті-решт служити людям. Я ще раз наголошую, далеко не кожен багатий буде перейматися болем простих громадян, людей найманої праці. Адже, для переважної більшості з них,  мета всього життя полягає лише у збільшенні статків.

Інколи просто хочеться сказати: Люді добрі! 20 років нас обкрадають, обирають, дурять, а настає час обирати владу - ми йдемо і віддаємо свій голос, а фактично частку влади, тим самим «новим українцям». Самі робимо їх  «господарями життя». Навіщо?

Я так не хочу і не буду жити, бо я, - соціаліст. Нещодавно був у Петрівському районі, зустрічався з людьми, намагався зрозуміти, чим живе район, що важливо для петрівчан. Знаєте, з людьми там говорити дуже просто, взагалі, чим ближче до землі – тим простіше. Щирі люди на біле говорять біле, а на чорне – чорне. Так, як воно є, а не навпаки. Я повністю підтримую програму СПУ, через те, що вона соціально спрямована і відстоює інтереси трудового народу. Якщо я, як юрист і просто громадянин, розумію, що землю сільськогосподарського призначення ні в якому випадку продавати не можна, то до останнього буду відстоювати мораторій на продаж землі.  Якщо ми захищали чужу землю, то як тепер не захистити  своє національне багатство, наш народ? Можливо, на сьогодні, я ще не зовсім гарно володію інформацією, щодо процесів, які відбуваються у Петрівському районі, але це – тимчасово. Можу гарантувати, що кожне звернення до мене, як до депутата, буде розглянуте й,  по можливості,  вирішене. Ось, я вже отримав доручення, дізнатися про рівень забрудненості повітря у Петрівському районі, можливо це дасть змогу в подальшому говорити про надання району статусу  зони екологічного лиха, з відповідною грошовою компенсацією. Але нині обіцяти я нічого не буду, хоча б тому, що сам не поважаю людей, які обіцяють і не виконують. Впевнений тільки в тому, що  захищати і відстоювати інтереси Петрівського району буду обов’язково. Маю для цього всі необхідні знання, досвід, а головне, щире бажання допомагати тим людям, які мені довіряють.