Як проявляється соціальна нерівність в Україні та чим вона загрожує країні надалі

Минулого тижня у Києві за сприяння CEO-Club проходила зустріч представників ділових та медійних кіл з Еллою Лібановою, директором Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАН України. Пані Лібанова представила аудиторії результати власних досліджень, що стосуються проблеми нерівності у сучасному соціумі.

Ця тема викликала широкий резонанс серед присутніх, оскільки спробам її розв'язання в останні роки присвячується багато праць західних – а тепер уже й вітчизняних – економістів, політиків, науковців. Особливої ваги ці спостереження набувають з огляду на нинішній український контекст.

Третій рік протистояння Москви і Києва через анексію Криму Росією і збройного конфлікту на Донбасі посилив нерівність в Україні. Як проявляється національна специфіка цієї проблеми, актуальної для всього світу?

Чому прихід молодих політиків у систему державної влади України лише маскує боротьбу з корупцією, але не викорінює її? У чому негативна унікальність української практики субсидування оплати житлово-комунальних послуг населенням? Найцікавіші фрагменти виступу Елли Лібанової з відповідями на ці та інші питання Mind пропонує до уваги своїм читачам.

Для України актуальні три виклики, які вимагають серйозної уваги, але ігноруються на найвищому державному рівні.

Перший – це глибока нерівність.

Другий – тотальна недовіра. Причому не тільки до влади, а всіх до всіх: влади, бізнесу і громадян.

Третій – це соціальний нігілізм, при якому населення, бізнес і влада не хочуть виконувати своїх зобов'язань: населення не хоче купувати комунальні послуги за ринковими тарифами і платити податки, бізнес не хоче платити податки, а влада не прагне боротися з корупцією.

Глибока нерівність – це основа всіх проблем України. Вона продовжує збільшуватися в країні, породжує і тотальну недовіру, і соціальний нігілізм.

Рік тому Крістін Лагард, виконавчий директор Міжнародного валютного фонду (який турбують будь-які проблеми, крім соціальних), назвала нерівність найголовнішим викликом сучасної цивілізації. Йдеться як про нерівність між країнами, яку практично неможливо зупинити, так і про нерівність всередині кожної країни. Вона продовжує збільшуватися, незважаючи на зусилля політиків і міжнародних структур.

Коли ми говоримо про нерівність, маються на увазі не лише доходи, а також нерівний доступ до різних ресурсів: фінансових, природних, основних соціальних благ (освіта, охорона здоров'я, комфортне житло). Крім того, дуже важливий вид нерівності – це обмеження можливостей для участі у владі, політиці, а також у культурному житті.

Ключовий вид нерівності – це, безумовно, нерівність за доходами. Якщо в суспільстві є цей вид нерівності, то фактично можна гарантувати, що там присутні й усі інші види нерівності.

В Україні проблема нерівності очевидна. Ґрунтуючись на даних Державної фіскальної служби, тобто це легальні доходи, з яких сплачено податки, ми отримали досить красномовні дані. Якщо в Скандинавських країнах 10% доходів найбільш забезпечених громадян втричі перевищують доходи біднішої половини всього населення, в ЄС – учетверо, у США – усемеро, то в Україні ця різниця досягає 13 разів, а конкретно в Києві – у 22 рази.

При розробці перспективних цілей сталого розвитку ми передбачили такий показник, як співвідношення доходів 40% найбідніших громадян України і 60% – багатших. Доходи перших складають лише 15,2% від суми доходів других. Причому очевидно, що найбагатших громадян України в цій статистиці немає.

Тобто фактично Україна поділена не на схід і захід, а на бідних і багатих.

Але єдиний вид нерівності, який сприймає українське населення, – це нерівність в освіті. Освіта в Україні на сьогодні – це єдиний і найкращий протектор від бідності та безробіття. Навіть коли люди працюють не за обраною спеціальністю, яка позначена в дипломі про вищу освіту (а таких дуже багато), вони все одно рідше стають безробітними і мають вищі доходи.

Які наслідки нерівності для України?

Масштабна бідність

Немає жодної країни у світі, де в умовах значної нерівності не було б глибокої та масштабної бідності. Масштабна бідність – це не лише соціальні наслідки. З точки зору економіки це означає, що величезна частина населення потребує державної допомоги.

Ми сьогодні маємо подібну картину в ситуації з житловими субсидіями. Це ненормальна ситуація, коли в країні 9 млн сімей отримують субсидію з держбюджету на оплату комунальних послуг. Це тупиковий шлях. Це означає, що дуже велика частина коштів з держбюджету йде на соціальну підтримку малозабезпечених, а рішення інших проблем залишається без фінансування або фінансується мінімально.

Коли в країні багато бідних, то немає і внутрішніх інвестицій. Тобто не розвивається система страхування, немає «довгих коштів». Якщо немає внутрішнього інвестора, то закордонний інвестор також в країну не прийде.

Високі патерналістські очікування

Держава ризикує зіткнутися зі складною ситуацією, коли на порядку денному стане питання про відмову від практики виплати субсидій населенню, яка не сприяє ринковим реформам та економічному зростанню. Уже зараз очевидно, що субсидування лише посилює проблеми. Але населення звикло отримувати таку допомогу від держави і навряд чи безболісно поставиться до її припинення.

Елла Лібанова

Фото CEO Club Ukraine

Низький попит на українські товари, падіння їх виробництва

Коли в країні існує значне розшарування суспільства, гроші концентруються у найбільш забезпечених громадян, які витрачають їх переважно за кордоном. На внутрішньому ринку багаті воліють купувати імпортні товари. Бідні також не купують українські товари, бо вони для них занадто дорогі, у них взагалі немає грошей, щоб витрачати. І тоді виникає питання: за рахунок чого розвиватиметься внутрішнє виробництво? Тільки за рахунок експорту? Навряд чи.

Перешкоди економічному розвитку і макроекономічній стабільності

Масштабна підтримка бідних за рахунок бюджетних трансфертів призводить до зростання державних витрат, формування дефіциту держбюджету і зростання інфляції.

Наша статистика, яку ми ведемо по Україні з 1999 року, показує, що від зростання інфляції найбільше страждають найбідніші. Бо в першу чергу починають рости ціни на ті товари і послуги, які вони споживають. Таким чином, інфляція призводить до збільшення падіння рівня життя в країні не лише бідних, яким вже нема на що купувати, а й тих, хто вже наблизився до бідності. Загальна кількість малозабезпечених громадян зростає.

Показовий приклад. На відміну від України, економічна модель розвитку Туреччини заснована на зростанні інфляції. У Туреччині за останні п'ять років ціни виросли трохи більше ніж на 40%, а в Україні – на 71%.

Масове невдоволення владою

Кардинальні серйозні економічні реформи можна проводити тоді й лише тоді, коли ці реформи в кращому випадку користуються підтримкою значної частини населення, а в гіршому – хоча б сприймаються значною частиною населення.

Я далека від того, що тільки нерівність в Україні цьому заважає. Наша влада поводиться дуже нерозумно, не намагаючись ясно пояснити, що вона хоче робити з економікою.

Зараз, коли рівень довіри до влади практично відсутній, не можна говорити про проведення кардинальних реформ. Сьогодні населення погоджується лише на такі реформи, які можуть швидко дати результати. Але очевидно, що в українській економіці та соціальній сфері наразі не така ситуація, коли можна швидко отримати бажані позитивні результати.

Високий ризик соціального конфлікту

Але існує й інша проблема. Масове невдоволення владою створює серйозні підстави для соціального конфлікту.

Загроза соціального конфлікту зараз реально існує в Україні. Про це говорять і політологи, і про це починає свідчити соціологія. Та хочу звернути увагу, що в 2013 році, за місяць до відомих подій, жодне соціологічне дослідження не давало ніяких натяків на революцію. У мене є цьому своє пояснення. Я вважаю, що у нас відбуваються Майдани за принципом «Не треба нас дурити». Це реакція не стільки на загальну погану ситуацію, скільки на раптову спробу влади ігнорувати громадську думку. Тоді, нагадаю, влада проігнорувала євроінтеграційні пріоритети значної частини суспільства.

Крім того, українська соціологія відображає часом перекручену картину, бо специфіка нашого національного менталітету в тому, що ми думаємо одне, говоримо інше, а робимо третє.

Перешкоди для демократичних перетворень

Нерівність призводить до ослаблення і корозії державних інститутів. Це відбувається тому, що найменш захищені, бідні верстви населення мають дуже обмежені можливості, щоб відстоювати свої інтереси в прийнятті рішень владою і контролювати їх виконання. І навпаки. Ті, у кого є гроші, мають потужне лобі у владі і можуть відстоювати свої інтереси.

Корупція і загальна криміналізація суспільства

Як я вже казала, багаті люди мають можливості для захисту своїх інтересів. Але це ще не все. Вони змушені йти на зрощення влади і бізнесу, тому що політика в Україні – найвигідніший і найефективніший вид бізнесу. Багаті змушені давати хабарі, щоб скористатися наявними можливостями влади у власних інтересах. Інакше лобізм не працює. Крім того, надаються різні державні преференції цим людям, їхньому бізнесу. Це може бути або безпосередньо бюджетне фінансування, або різноманітні привілеї, зокрема податкові.

Хочу звернути увагу, що ситуація в Україні з субсидіями на послуги ЖКГ викликана, перш за все, щоб убезпечити тих, хто надає ці послуги, від падіння доходів. Це підтверджує і те, що Україна стала єдиною країною у світі, де субсидії надаються не населенню, а безпосередньо спрямовуються постачальникам послуг.

Наявність прямих або непрямих фінансових преференцій для бізнесу суперечить принципам вільного ринку, в умовах якого повинен бути рівний доступ до фінансових пільг. Це обмежує вихід на ринок нових гравців. І ці нові гравці також будуть змушені здійснювати протиправні дії, інакше можливості для бізнесу їм будуть закриті.

Така ситуація – безумовна перевага для правлячих політичних кіл. Тому я особисто абсолютно переконана, що влада в такій країні, як Україна, зацікавлена в збереженні великої нерівності та в зростанні кількості бідного населення. Тому що такими людьми значно простіше управляти.

Київський міжнародний інститут соціології під керівництвом Володимира Паніотто розробив індекс сприйняття російської пропаганди. Серед тих, кому не вистачає на їжу, цей індекс досягає 38 балів. Серед тих, хто може забезпечити собі нормальне життя, – лише 3%. Тобто коли ми говоримо, що люди дуже легко ведуться на ура-патріотичні і ура-революційні заклики, то це значною мірою пов'язано з розшаруванням суспільства і бідністю.

Особливо хочу виділити корупцію у сфері освіти. Діти, які сьогодні приходять до школи, бачать, що хороші оцінки можна купити, що можна купити гарне ставлення з боку вчителів. І діти починають сприймати це як соціальну норму. Тобто сьогоднішня корупція загрожує нам у майбутньому.

Зараз багато говорять: «Нехай прийдуть нові політики, нехай прийде молодь у владу. Нові політики будуть іншими». Не будуть! Вони не будуть іншими, бо вони виховуються на цій самій корупції, не вважають її протиприродним, протиправним явищем, а сприймають як невід'ємну частину життя.